Мітинг-реквієм «Свіча Голокосту не згасне»
15 вересня плющівська громада гостинно зустрічала нащадків колишніх жителів єврейської національності, яких 10 вересня 1941 рік розстріляли фашисти під час Другої світової війни. За традицією мітинг-реквієм «Свіча Голокосту не згасне» відбувся біля пам’ятного знаку розстріляним, який плющівці дбайливо доглядають протягом усіх років.
У скорботному заході взяли участь заступник Генерального директора благодійного фонду «Хесед Реім» Ірина Корсунська, секретар Баштанської міської ради Людмила Луценко, т. в. о. старости Плющівського старостату Микола Луценко, кандидат історичних наук, доцент Володимир Щукін, члени єврейської громади та жителі с. Плющівка.
«10 вересня 1941 року… Загарбники наказали всім жителям єврейської нації колонії Єфінгар з’явитися до школи в гарному вбранні, узявши з собою запас продуктів на три доби. Коли всі посходилися, кати наказали своїм жертвам зняти одяг, взуття і скласти його на одну купу. Людей відвозити до піщаного кар’єру, ‒ розпочала мітинг директор Плющівського будинку культури Людмила Купленко. ‒ Через деякий час в кар’єрі пролунали постріли, які злилися з нелюдськими зойками, стогоном, криками беззахисних, ні в чому не винних жертв. Поранених кати добивали прикладами, а дітей, які виповзали з піску, знову засипали живцем. Із загальної кількості 762 чоловіки, яких розстріляли в цей день, 377 ‒ були діти».
Майстерно спланований захід не залишив байдужим жодного присутнього. Сльози бриніли на очах гостей. Кожен переживав ті страшні хвилини, які відбулися 78 років тому.
«З сумом у серці згадуємо мільйони загублених тоталітарним нацистським режимом життів. Ці болісні роздуми – застереження для нас і для майбутніх поколінь, до чого може призвести політика нетерпимості та ненависті, – сказала Людмила Луценко, звертаючись до присутніх. ‒ Пам’ятаємо і ніколи не допустимо повторення помилок минулого».
Як сказав, виступаючи на мітингу, кандидат історичних наук, доцент Володимир Щукін, війна не закінчується доти, доки не буде похований останній її солдат, бо пам’ять про загиблих – священний обов’язок нащадків: лише там, де пам’ятають про загиблих, буде кому захищати живих. Та найстрашніше те, що ми ніколи не взнаємо імена загиблих, розстріляних, замордованих у концтаборах у Другій світовій війні. Це стосується і жертв Голокосту.
Традиційно жертвами Голокосту вважається шість мільйонів чоловік. Офіційні дані різняться: три мільйони – польських євреї, понад мільйон – радянських, близько півмільйона ‒ євреїв Угорщини, біля шестисот тисяч ‒ вбитих у Білорусі. Ці цифри величезні, але для багатьох – це лише цифри. Тільки якщо взяти роки війни і порахувати ці хвилини. І тоді це будуть не просто цифри. Що ж означає ця одна хвилина?
Можна вирахувати – на кожні п’ять секунд приходиться одна смерть, кожні 24 секунди на той світ відправлявся один єврей. Візьміть годинник і відраховуйте кожні 24 секунди по одному загиблому. 1,2,3… вбитих, отруєних, спалених… І так три роки, 10 місяців, 16 днів, 20 годин і одну хвилину. Ми – бачимо їх. І чуємо свідчення людей, що вижили, яких з кожним роком стає все менше і менше.
«Я ніколи не знав своїх бабусь і дідусів. Їх розстріляли фашисти 10 вересня 1941 року у кар’єрі за селом, ‒ розпочав свій виступ онук загиблих Єфим Гантін. ‒ Я бажаю всім дітям, щоб вони завжди мали по двоє дідусів і бабусь. Щоб їм не доводилося лише читати їхні імена у списках загиблих».
Олександр Яновський прочитав молитву за душі невинно розстріляних родичів спочатку єврейською, а потім російською мовою.
Пам’ять невинно страчених земляків представники влади, єврейської громади, громадськість вшанували хвилиною мовчання, а до пам’ятного знаку безневинно убієнним землякам єврейської національності поклали вінки та квіти.