Людям із порушенням зору
Побудовано на платформі
Повернутися до новин

Меморіал пам'яті

Вшанування пам'яті
03.10.2022

 

ЯРКОВ Олександр Іванович народився 22 серпня 1972 року. Все життя прожив у селі Добре Баштанського району. Закінчив Добренську загальноосвітню школу та Кіровоградський технікум радіоелектроніки. Працював майстром телевізійної апаратури, працівником Укрзалізниці: Миколаївської дистанції сигналізації і зв’язку та Миколаївського ДЕПО.

Залишив про себе спогади, як про гарного сім’янина, батька 2-х дітей, умілого майстра радіоелектроніки, відповідального працівника, шанованого односельцями громадянина і справжнього патріота України. 

У зону бойових дій пішов добровольцем на початку липня 2014 року, проходив службу у 42-му батальйоні територіальної оборони України. Зарекомендував себе мужнім, сміливим солдатом, вірним товаришем, розумною і чуйною людиною.

Вічна Слава і Пам’ять нашому земляку - героїчному захиснику незалежності і цілісності України. 

Герої не вмирають, їхні вчинки увіковічують їх назавжди.

Поховання Олександра Яркова в селі Добре

Пам'ятна табличка на фасаді школи, в якій навчався Олександр Ярков

 

ГЛАДКОВ Андрій Валерійович загинув 29 серпня при виході через «коридор смерті» під Іловайськом. Його було опізнано за аналізами ДНК.

Андрій Валерійович Гладков народився 14 листопада 1976 року в м.Баштанка. Після закінчення Баштанської ЗОШ №2 в 1993 році вступив до Київського військового інституту радіоуправління та зв’язку (КВІРТУ). В 1998 році молодший лейтенант А.В.Гладков був направлений для проходження служби у військову частину 2189 м.Запоріжжя, де прослужив 15 років. Всі свої знання він передав молодим солдатам.

Майор Гладков брав участь в охороні південних повітряних рубежів України в період анексії Криму. Коли над рідною Україною нависла загроза, Андрій разом зі своїми солдатами був направлений в зону АТО виконувати свій військовий обов’язок. Вірна солдатська дружба та високий професіоналізм не раз рятували його та товаришів від смерті. Під Іловайськом наші захисники потрапили в пастку. Не багатьом вдалося вийти з того пекла. Майор Андрій Гладков не покинув своїх солдат напризволяще і загинув, як Герой, за єдність і суверенітет рідної держави. Він до кінця був вірний військовій присязі, відповідальний, справедливий, порядний, чесний і вимогливий по відношенню до себе та тих солдат, які йому вірили, як командиру.

Всі, хто знав Андрія, глибоко вражені та засмучені цією втратою. Сиротами залишилися дві донечки, овдовіла дружина, залишилися без сина та брата матуся і брат, яких він любив і був для них міцною опорою.

28 січня 2015 року об 11.00, через 5 місяців після загибелі Героя, на Кушугумському кладовищі була відправлена панахида за загиблим Гладковим Андрієм Валерійовичем.

Герої не вмирають, герої живуть серед нас. Ім’я Андрія Гладкова назавжди буде вписане в історію нашої держави. Пам’ять про нього назавжди збережемо в своїх серцях.

Розпорядженням Баштанського міського голови від 18.02.2015 №14 перейменовано вул.Фрунзе м.Баштанка на вул.Андрія Гладкова.
 
Фото могили Андрія Гладкова на Кушугумському кладовищі м.Запоріжжя
Відкриття пам'ятної дошки А.Гладкову
Фото пам’ятної дошки, встановленої на фасаді школи, в якій навчався
 

ОЛЕКСІЄНКО Михайло Володимирович народився 20вересня 1981 у Російській Федерації (Томська область, Верхньокетський район, село Катайга).

У дитинстві разом з батьками переїхали до України, у місто Баштанка. Закінчив Баштанську ЗОШ №1. Після служби в армії вирішив присвятити своє життя військовій службі. Служив за контрактом у Миколаївській в/ч А2488 ВПС України.

На початку грудня їхню військову частину було направлено в найгарячішу на сьогоднішній день точку Сходу України – під Дебальцеве. Трагічно загинув 19 грудня 2016 р. під час несення служби у складі 90-го окремого аеромобільного батальйону в районі м. Костянтинівка, Донецька область.

Без сина залишилися батьки, дружина – без чоловіка, а двійко діток – без батька.

Відкриття пам'ятної дошки М.Олексієнку
 

31 січня 2017 року під час виконання спеціальних та бойових завдань у складі сил учасників антитерористичної операції в Донецькій області загинув наш земляк ПАЦУЛА Сергій Васильович.

Сергій народився 18 вересня 1984 року в місті Баштанка. В 2000 році закінчив Баштанську загальноосвітню школу №2. Працював робітником Баштанської птахофабрики.

Залишив про себе спогади, як про гарного сім’янина, батька 6-х дітей, відповідального працівника, шанованого громадянина і справжнього патріота України.

У зону бойових дій був призваний по мобілізації Баштанським районним військовим комісаріатом 11 серпня 2015 року, а 12 серпня 2016 року перевівся на службу за контрактом. Зарекомендував себе мужнім, сміливим солдатом, вірним товаришем, розумною і чуйною людиною.

Указом Президента України  від 1 лютого 2017 року №22-2017 за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також за вірність військовій присязі солдат Пацула Сергій Васильович посмертно нагороджений державним орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Вічна Слава і Пам’ять нашому земляку - героїчному захиснику незалежності і цілісності України.

Герої не вмирають, їхні вчинки увіковічують їх назавжди.

Поховання Сергія Пацули в місті Баштанка

Відкриття пам'ятної дошки С.Пацулі

Фото пам’ятної дошки, встановленої на фасаді школи, в якій навчався

АКРАМОВ Микола Денисович народився 17 березня 1983 р. в АР Карелія.

У 1987 році родина Акрамових переїхала на постійне місце проживання в Баштанку. Саме в Баштанську ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 Микола пішов до першого класу, а після дев’ятого – вступив на навчання до Баштанського ПТУ №9. Вчився добре, був наполегливим у навчанні, брав активну участь у житті училища, мав багато друзів. Батьки вклали в сина всю душу й серце, виховавши добрим, щирим, дисциплінованим та товариським.

У 2015 році Микола перебував у зоні АТО у складі 72 окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців. За час служби зарекомендував себе відповідальним, дисциплінованим військовослужбовцем. Юнак брав участь у проходженні Програми інструктажу з Об’єднаною багатонаціональною тренувальною групою – Україна у складі ротації 1-72 механізованої бригади на Яворівському полігоні (2016 р.), міжнародних навчаннях «RAPID TRIDENT 2016», довівши, що з гідністю і честю несе високе звання захисника України.

У 2016 році пішов добровольцем в АТО. 5 грудня 2018 року під час виконання спеціального бойового завдання в районі станиці Зайцево під Бахмутовим Донецької області обірвалося життя Миколи Акрамова, який до останнього подиху захищав свою Батьківщину.

У Баштанському ліцеї №2 встановлено меморіальну дошку герою-випускнику Миколі Акрамову.

ТОКМАН Максим Олександрович

Народився 1 жовтня 2000 року в селі Новоіванівка. В 2006 році пішов до школи.

У 2019 році вступив до Державного навчального закладу «Баштанський професійний ліцей». З 2020 року- служба в ЗСУ.

У Максима залишилися лише матір та молодші брати. Власної родини він не встиг створити. Він був надзвичайно ввічливим, добрим і, щонайголовніше, вдячним. Він нікого не ображав, завжди дослухався, був справедливим. Урівноважений, ні з ким не конфліктував. Допомогав матері по господарству, любив ремонтувати транспортні засоби.

З перших днів вторгнення РФ на територію нашої країни захищав наші кордони на Сході.

Загинув під час запеклих боїв 26 лютого 2022 року під  Маріуполем  Донецької області. 

Світла пам’ять нашому герою.

Герої не вмирають. Вони завжди будуть в нашій пам’яті.

ГНІДИЙ Анатолій Олегович народився18 липня 1992 року в с. Новоєгорівка.

1999 – 2008 рр навчався в Новоєгорівській загальноосвітній школі І –ІІІ ступенів. В школі був допитливим, кмітливим, активним учнем. Його принциповість та вольовий характер збирали навколо нього багато друзів. Захоплювався спортом, перевагу надавав футболу.

2008-2012 рр. навчався в Миколаївському технікумі залізничного транспорту за спеціальністю «Автоматика та телемеханіка».

2012-2013 рр. проходив військову службу в Головному центрі підготовки особового складу Державної прикордонної служби ім. генерала-майора Ігоря Момота ( Черкаська обл., с. Оршанець).

У  2015 році одружився, був чудовим батьком для сина Максима. 

Після цього працював деякий час за спеціальністю, неодноразово працював за кордоном. А з 2016 р. працював у м. Миколаїв, компанія «Seaside Terminal».

У листопаді  2019 р. вступив до лав ЗСУ в реактивний артилерійській дивізіон у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Неодноразово підрозділ виконував бойові завдання у зоні ООС. 

В кінці 2021 р. приїхав додому у відпустку, був місяць вдома разом із сім’єю. 12 лютого поїхав до своєї військової частини. Перед початком повномасштабного вторгнення бригада була в дорозі у зону ООС (Донецька обл.). 24 лютого був змінений маршрут. Їх відправили у Київську область.

Загинув 27  лютого2022 року в м. Васильків Київської області. У ході виконання бойових завдань, потрапили під ворожий обстріл. 

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

ТЕСЕЛЬКО Георгій Вікторович народився 5 травня 1993 року в селі Явкине.

Навчався в Явкинській школі. Після закінчення девятого класу навчався в баштанському ПТУ№9 за спеціальністю кухар.

З 2011 проходив військову службу  в Одеській воєнній академії. Після закінчення працював в ТОВ «Баштанська птахофабрика».

У 2014-му Георгій поїхав воювати з братом в АТО.

В листопаді 2015 року повернувся додому, почав працювати в Управлінні каналів річки Інгулець, трохи пізніше влаштувався водієм на іншому підприємстві в Київській області.

Коли почалася війна, без вагань пішов захищати свою землю. Георгій  був надзвичайно доброю та чуйною людиною. Він завжди був готовий прийти на допомогу. Ніколи не скаржився, був оптимістом та любив життя і людей.

12 березня 2022 обороняючи Україну, виявивши стійкість та мужність, загинув наш земляк Георгій Теселько. Клята війна забирає найкращих та дорогих людей.

АРКУШЕНКО Владислав Олександрович народився 6 червня 2000 року у Миколаєві. Ріс слухняним та допитливим, захоплювався комп’ютерною технікою. У зовсім юному віці, за фінансової допомоги батьків, модернізовував домашній комп’ютер. Після закінчення школи навчався у залізничному технікумі. Почав працювати у Миколаївській дистанції сигналізації та зв’язку регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця», де працювали його батько Олександр Олександрович, дідусь Олександр Йосипович, бабуся Любов Іванівна, та нині працює його дядько Денис Аркушенко.

Через рік Владислава призвали на строкову службу. Після шести місяців служби уклав контракт. Паралельно навчався заочно в Дніпровському університеті залізничного транспорту. Також пройшов курси у Львівській області на старшого солдата і у групі патрулювання міста був головним з правом носіння вогнепальної зброї.

Підрозділ Владислава переформатували. Йому та іншим військовим було визначено нове завдання – охороняти і обороняти Миколаївську обласну державну адміністрацію.

Вранці, 29 березня, старшого солдата Нацгвардії Владислава Аркушенка розбудили о 8.00 для заміни вартових, які перебували у фойє ОДА.

О 8.45 відбувся ракетний удар по будівлі. Усі дев’ять поверхів впали на перший. 31 березня жителі сіл Добре та Новоєгорівка Баштанської міської ради прощалися із захисником України – військовим Національної гвардії Владиславом Аркушенком, який загинув внаслідок ракетного удару.

Двадцятиоднорічний Владислав Аркушенко назавжди залишиться у пам’яті батьків, рідних та знайомих людей життєрадісним, щирим, добросердечним та справжнім патріотом України.

СОРОКАЛЄТОВ Андрій Валерійович народився 10 грудня 1990 року в м. Сміла Черкаської області. У 2000 році переїхав у село Новопавлівка до бабусі і закінчив у 2008 році місцеву школу.

У 2009 році був призваний на строкову службу до лав Збройних Сил України (до н/ц «Десна»). Проходив службу в 72-ій окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців (в/ч А2167).

Після армійської служби, у 2010 році, одружився. Через рік кохана дружина Інна народила синочка, якого назвали Данилом. Проживали деякий час у Миколаєві, а у 2013 році переїхали до Новопавлівки.

З березня 2015-го і протягом року був мобілізований до 72 ОМБр, захищаючи на Сході суверенітет та цілісність України у боротьбі з російським агресором.

У липні 2015 року народився другий син, якого назвали Ярославом.

Андрій був майстром на всі руки. Одразу брався за будь-яку роботу і виконував її на відмінно.

У перший день російського широкомасштабного вторгнення в Україну одразу став на захист Батьківщини. У лавах 36-ої бригади морської піхоти три місяці мужньо боронив рідну країну від російського загарбника. У травні підрозділ Андрія виконував бойові завдання в Миколаївській та Херсонській областях. 27 травня молодий захисник загинув у бою між населеними пунктами Білогірка та Лозове Херсонської області.

КОСТАНЯН Армен Сімонович народився 12 квітня 1981 року в Баштанці. Навчався в Баштанській ЗОШ № 1. Друзі, однокласники згадують Армена як надійного товариша, вірного друга, ввічливого, толерантного учня, який завжди спішив на допомогу іншим, підставляв своє плече. Завжди був активним у шкільних справах, небайдужим до несправедливості.

Після закінчення Харківської юридичної академії повернувся в рідне місто, де розпочав свою трудову діяльність у державній виконавчій службі. Почавши з державного виконавця, дійшов до начальника служби.

Потім вирішив продовжити родинну справу, став приватним підприємцем. Всього себе віддавав улюбленій справі. Надійною опорою завжди була родина: батьки, дружина, двоє улюблених дітей.

24 лютого 2022 року змінило життя миролюбних українців. Є серед нас ті, хто довго не роздумує, коли треба прийняти рішення, добровільно йде туди, де найскладніше. Таким був Армен Костаннян. Він без вагань став до лав добровольчого формування територіальної громади «Баштанка-1» у складі 190 батальйону Територіальної оборони В/Ч 7356. Маючи звання «капітан», на безоплатній основі, добровільно, тиждень навіть без зброї, він взяв на себе відповідальність захищати територію громади. Блокпости, наповнені піском мішки, охорона об’єктів інфраструктури… А коли російські загарбники 1 березня під’їхали до міста, наші хлопці одностайно прийняли рішення − чинитимемо опір! Саме вони, добровольці тероборони, затримали просування ворога в глиб країни, чим змінили плани загарбників. Костанян Армен був серед них, хоча міг вести  бізнес чи поїхати з сім’єю. Ні! Свій вибір зробив: боронити Баштанку!

Літньої ночі, 7 червня 2022 року, Армен з іншими добровольцями заступив на бойове чергування – охорона цивільного шпиталю. Тут знаходили перепочинок біженці із сусідніх громад, сюди приїжджали люди з дітьми, на інвалідних візочках… І раптом тишу ночі розірвали вибухи, від яких застогнала земля, здригнулись житлові будинки, заскрипіло бите скло на сотні метрів від епіцентру. Чотири вибухи підняли баштанчан з ліжок і погнали у невідоме… Через певний час поповзла страшна новина: є постраждалі, загиблі… Серед загиблих − Армен Костанян. Обірвалося молоде життя. Залишилися сиротами діти, нездійсненими плани на майбутнє…

…Проводжали в останню путь Костаняна Армена Сімоновича, нашого земляка, сусіда, друга, однокласника, брата, дядька, батька, чоловіка, сина, стоячи на колінах.

Як ГЕРОЯ, бо він і є ГЕРОЙ.

Як ВОЇНА, бо він і є ЗАХИСНИК. 

Як ТИТАНА, бо він прийняв на себе зло і жорстокість ворога.

НЕ відступив, не злякався, не зрадив…

Тобі, наш Герою, безмежна і вічна шана і вдячність.

БОРЩОВ Олексій Миколайович народився 10 грудня 1977 року в Баштанці. Навчався в Баштанській ЗОШ №1. Був здібним математиком, захищав честь школи на олімпіадах. Любив спорт, особливо футбол. Тут не було рівних Олексію! Після закінчення школи отримав професію газозварювальника в Баштанському ПТУ №9.

Але весь час хлопець мріяв стати військовим. У 1996 році був призваний на строкову службу до Збройних Сил України. Маючи звання старшого сержанта, вирішує вступити до школи прапорщиків у місті Миколаїв. Закінчивши навчання з відзнакою та отримавши звання прапорщика, продовжив службу у військовій частині в місті Запоріжжя. Мав посаду начальника КПП. Пропрацювавши довгий час, повертається до рідного містечка.

Скрізь де був, залишив по собі добру пам’ять. Найчастіше згадують Олексієву доброту й умиротворення. Був людиною віруючою, знання Біблії накладав на свої вчинки. Здавалось, не було того поруч, кому б не підставив плече. І від того мав повагу й довіру. Завжди носив із собою книгу, мріяв про подорожі, пам’ятаючи батькові слова, що світ великий і красивий.

24 лютого 2022 року… Війна… Не до роздумів було Олексію, бо відразу ж збагнув трагедію землі рідної. Він – один із перших у лавах добровольців ЗСУ, навіть повістки з військкомату не чекав. Наказ про прийняття на службу наздогнав Олексія 17 березня 2022 року вже в окопі, там, де було найгарячіше − на Сході.

Фронтовий позивний «Святий» визначав душу бійця: якщо не я, то хто? Побратими часто згадують слова Олексія: «Не хвилюйтесь, над нами Покров Божий, бо ми захищаємо своє. Ми прийшли перемагати, а не гинути…» Він був загальноприйнятим капеланом, а це люди – посланці від Всевишнього в траншеях, під обстрілами, коли прощаються в останнє…

Останній бій Олексія Борщов був 7 липня 2022 року біля села Богородичне на Донеччині, де точились жорстокі бої. Він отримав поранення, несумісні з життям… Неповних 45 років…Ще ТРЕБА було народжувати, виховувати дітей; ще ХОТІЛОСЯ засівати поля, вирощувати дуби; ще МРІЯЛОСЯ любити рідну землю; ще так ВІРИЛОСЬ: ось закінчиться війна, повернуся в Баштанку, зберу родину, друзів, сусідів, вклонюся рідним порогам і скажу: «Яка ж ти гарна, земле, ми тебе зберегли!»

Ні, ГЕРОЇ не вмирають. Вони залишаються нашою совістю.

Слава Україні! Героям слава!

КАРПУСЬ Олександр Олександрович народився 9 вересня 1998 року в селі Костянтинівка Баштанського району Миколаївської області.

У 2004 році вступив до першого класу Пісківської загальноосвітньої школи I-III ступенів. Під час навчання проявив себе сумлінним, дисциплінованим учнем. Сашко був гарним товаришем, мав багато друзів. Приймав активну участь у спортивних заходах.

У 2013 році закiнчив 9 класів і отримав свідоцтво про базову середню освіту. Після школи продовжив навчання у Новобузькому коледжі на факультеті механики. Після закінчення коледжу проходив строкову службу у лавах Збройних сил України.

Сашко виховувався у сім'ї хліборобів, а тому, весь свій вільний час проводив із батьком у полі. З початку повномасштабного вторгнення російської федерації, батько пішов воювати і отримав важкі поранення.

У травні 2022 року, Сашко пішов захищати Батьківщину, але, на жаль, під час виконання завдання, загинув 15 липня 2022 року.

ЦИМБАЛЮК Олександр Костянтинович народився 1 лютого 1997 року в с. Новогеоргіївка Баштанського району Миколаївської області, в селянській родині.

У 2003 році пішов у перший клас Плющівської загальноосвітньої школи, яку закінчив у 2014 році. Мріяв бути водієм. Протягом 2014-2015 років навчався у Баштанському професійно-технічному училищі на електрогазозварника, паралельно закінчив курси водіїв і отримав права.

Сашко був товариський, надійний друг. Завжди серйозно і відповідально ставився до військової справи, йому подобалась військова підготовка, любив спортивні ігри: баскетбол, волейбол, футбол.

З 17 червня 2016 р. по 21 грудня 2019 р. служив за контрактом (морська піхота), військова частина А 2802, був водієм відділення механізованих мостів інженерно-дорожнього взводу інженерно-технічної роти групи інженерного забезпечення.

З 2019 року і до війни працював у Польщі, на будівництві.

9 березня 2022 року пішов добровольцем у військкомат, щоб взяти участь в обороні Батьківщини від російських загарбників. Воював у військовій частині А 7015 механіком-водієм третього механізованого відділення 3 механізованого взводу 1 механізованої роти механізованого батальйону.

30 липня 2022 року загинув унаслідок ракетно-артилерійського обстрілу в районі північно-західної околиці м. Авдіївка Покровського району Донецької області. Похований в с. Новогеоргіївка.

 

МАРУСЕНКО Микола Федорович народився 1 червня 1965 року в м. Первомайськ Миколаївської області. У дворічному віці разом з батьками переїхав до м. Баштанка, яка стала його малою батьківщиною. Закінчивши вісім класів Баштанської СШ № 1, продовжив навчання в місцевому ПТУ-9, де здобув професію газоелектрозварювальника. Потім три роки служив у Північноморському флоті, в м. Північноморськ. Відслуживши в армії, працював у шахті у м. Воркута. Поклик рідної земля змусив повернутися до рідного краю. На початку 90-х років повернувся в рідне місто, де присвятив своє життя праці на землі – займався фермерством.

Микола завжди був принциповою, доброю та ініціативною людиною, здобув авторитет серед друзів та знайомих. Був чудовим сином, братом, вірним чоловіком, люблячим батьком, надійним товаришем.

Коли російська федерація порушила кордони України, пішов служити в АТО, де отримав важку контузію. Перебуваючи в шпиталі, рвався на фронт, але лікарі не дозволили йому служити далі. Микола Федорович знову повернувся до роботи на землі.

Після повномасштабного вторгнення росії знову добровольцем пішов у військкомат. У травні його призвали до служби. Він потрапив у найгарячіші точки бойових дій на Донеччині.

10 серпня 2022 року під м. Водяне трагічно обірвалося життя вірного сина неньки України. Пам’ять про Миколу Федоровича вічно житиме в серцях людей.

ПАЛЬЧЕВСЬКИЙ Віталій Вікторович народився 19 жовтня 1977 року в с. Плющівка Баштанського району Миколаївської області, в селянській родині.

У 1984 році Віталій пішов у перший клас Плющівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Закінчив 9 класів у 1992 році. Далі навчався на столяра у Баштанському ПТУ № 9. Мріяв бути водієм, тому закінчив і водійські курси, отримав права. Завжди був відповідальним, добрим, спокійним, надійним, хорошим товаришем.

З 1996 по 1998 рік проходив строкову військову службу у внутрішніх військах КМБ, був водієм. Повернувшись після служби в армії в рідне село, працював у колгоспі «Дружба» на різних роботах: в столярні, будівельній бригаді, на молочно-тваринницькій фермі.

Віталій захоплювався риболовлею та збиранням грибів, які сам і готував. Із задоволенням грав у футбол. Дуже любив збирати гриби, сам їх і готував. Був гарним господарем.

16 квітня 2022 року, не чекаючи повістки з військкомату, пішов добровольцем захищати рідний край від загарбників. Був рішучим і наполегливим.

«Я не буду ховатися, вони (вороги) зовсім близько, вони можуть повернутися в село (був очевидцем того, як величезна колона російської техніки зі свастикою Z і V рухалася його вулицею, чув автоматні черги ворога), а як без зброї можна захистити себе і рідних. Вірив у перемогу», − згадує мати слова сина, сказані того дня.

Віталій проходив службу у десантно-штурмовій частині А 7095 гранатометником.

Загину 03 вересня 2022 року в районі населеного пункту Новогригорівка Баштанського району Миколаївської області внаслідок прямого попадання міни, закрив собою двох молодих побратимів.

Під час важкого бою, снаряд розірвався поруч з бліндажем, з якого Віталій ще із двома бійцями вів вогонь… Їх трьох закидало землею. Солдати кинулись на допомогу: відкопали, витягли з-під землі поранених бійців. Потім на руках несли під обстрілами 5 кілометрів до машини швидкої допомоги. На півдорозі Віталій перестав подавати ознаки життя. Помер, не доїхавши до лікарні.

Похований у рідному селі Плющівка.

ГАВРИЛЕНКО Олексій Віталійович народився 18 грудня 1991 року в с. Піски Баштанського району Миколаївської області. У 1997 році вступив до Пісківської загальноосвітньої школи, яку закінчив у 2009 році. Олексій був надзвичайно сумлінним, дисциплінованим, уважним, товариським учнем. Мав хорошу пам’ять, з відповідальністю ставився до навчання та інших доручень. Мав спокійний, урівноважений характер.

Після закінчення школи вступив до Миколаївського політехнічного інституту на факультет автомобільне господарство за спеціальністю інженер-механік. У 2013 році закінчив інститут з відзнакою та продовжив на рік навчання, щоб здобути ступінь бакалавра за спеціальністю автомобільний транспорт.

У 2015році був призваний до військової служби. Служив у Десні. Після демобілізації з армії заключив контракт з 79 окремою десантно-штурмовою бригадою, що базується в Миколаєві. Невдовзі був направлений на навчання у Львівську академію сухопутних військ, яку закінчив у 2021 році. З серпня 2021 року направлений 79 окремою десантно-штурмовою бригадою до Полтави, де проходив службу в 46 окремій десантно-штурмовій бригаді.

За час проходження служби зарекомендував себе з позитивної сторони. Володів високим рівнем професійної підготовки. Працював над підвищенням своїх теоретичних знань та практичних навичок.

З перших годин повномасштабного вторгнення російської федерації став на захист рідної землі. Завдяки своїм навичкам та сміливості неодноразово зберігав життя військовослужбовцям. Був стриманий у спілкуванні, тактовний, ввічливий, мав заслужений авторитет серед колег по службі.

6 вересня 2022 року в селі Сухий Ставок Бориславського району Херсонської області трагічно обірвалося життя вірного сина неньки-України. Пам’ять про Олексія вічно житиме в серцях людей.

Сиротою залишилася дворічна донечка, дружина втратила люблячого чоловіка, мати – улюбленого сина.

УЖЕЙКО Анатолій Іванович  народився 03 січня1963 на Заході України, все життя прожив на Півдні, загинув на Сході.

25 лютого 2022 року пішов добровольцем у місцевий військкомат. А вже 26 лютого він їхав у Миколаїв, в ряди 79 окремої десантно-штурмової бригади. З червня їхній десантно-штурмовий батальйон був у самому пеклі Донбасу. Спочатку захищаючи прифронтові міста: Краматорськ, Слов’янськ, потім підкріпленням біля Пісок, згодом обороняючи Лисичанськ до дня його захоплення російськими військовими, пізніше — укріплюючи позиції в Донецькій області.

Анатолій Іванович неймовірна людина з великим серцем. Найкращий чоловік, батько та дідусь. Добрий та життєрадісний, завжди прагнув усім допомогти.

16 вересня 2022 загинув поряд з селом Новомихайлівка, Донецької області.

«Коли хлопці чули його позивний, запитували «чому ДІД?». Адже дідусь, у свої майже 60, завжди залишався молодим та спортивним. Побратими дивувались, коли він з амуніцією понад 20 кг біг швидше та стріляв влучніше. На правду, Анатолій Іванович у свої 59 років став татом двадцятирічним хлопцям в найгарячіших точках країни, на Сході

Щоразу, коли дідусь не виходив на зв’язок понад тиждень, плакали всією сім’єю, але вірили в краще — в ЗСУ! І кожен раз, коли він телефонував хоч на хвилину, наша розмова закінчувалась словами «Люблю вас. Готуйте домашнє вино, вже скоро будемо святкувати перемогу всією вулицею. З Богом!». Зі слів побратимів він завжди був на позитиві та з усмішкою. Його словами напередодні були: «Готується штурм. Йду мотивувати хлопців перед виходом…»

Ти пішов з життя, але знаємо, що тепер оберігатимеш нас на небі. Так сильно пишаємось тобою, герою! Ми обіцяємо, що переможемо - З допису онуки Христини Цюпи

 

2 жовтня, захищаючи на Півдні суверенітет та цілісність України, у боротьбі з російським агресором загинув наш земляк КУЛИК Григорій Іванович.

Григорій Іванович народився 13 грудня 1966 року в селі Прибузьке Вітовського району Миколаївської області. Закінчив Новобузький технікум механізації та електрифікації сільського господарства, факультет механіки. Після одруження проживав у Баштанці. Працював слюсарем на Баштанському сирзаводі.

18 липня Григорій Іванович був мобілізований Баштанським районим територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. Зарекомендував себе мужнім, сміливим солдатом, вірним товаришем, розумною і чуйною людиною.

Залишив про себе спогади, як про гарного сім’янина, батька двох гарних дочок, відповідального працівника, шанованого громадянина і справжнього патріота України.

Нехай спочиває мужній захисник, воїн Григорій Іванович. Дякуємо йому за те, що до останнього свого подиху боронив рідну землю. Вічна пам'ять героям-захисникам України!

Висловлюємо найщиріші співчуття родині, рідним та близьким покійного.

Герої не вмирають, герої живуть серед нас. Ім’я КУЛИКА Григорія Івановича назавжди буде вписане в історію нашої держави. Пам’ять про нього ми назавжди збережемо в своїх серцях.

СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!

10 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання пов’язаного із захистом Батьківщини в районі населеного пункту Благодатівка, Херсонської області загинув наш земляк ЛУПЄЄВ Валентин Олексійович. Захиснику було 41 рік.

Валентин народився 3 липня 1981 року в селі Явкине. Після закінчення школи навчався на курсах водіїв. З 1999 по 2001 рік служив у лавах ЗСУ. Працював водієм фермерського господарства «Володимир». Мав багато друзів. Був патріотом, впевненим, що Україна буде вільною.

16 квітня був мобілізований Баштанським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. Він з честю виконував свій військовий обов’язок героїчно воював, повністю віддавши своє життя Україні.

Валентин був гарним сином, кращим братом, чудовим батьком, гідним сином своєї Батьківщини. Вірним військовій присязі України. Жодними словами не втамувати пекучий біль та не загоїти рани в душі. Світлий спомин про мужнього захисника України назавжди залишиться в наших серцях.

Ще один наш Воїн-Захисник став янголом-охоронцем на небесах. Молімося за душу Валентина і пам’ятаймо про його земне життя, яке він віддав за нас. Ніколи не пробачимо окупанту смерті жодного нашого земляка, жодного українця!

Вічна пам’ять загиблому Герою! Вічна пам’ять кожному, хто віддав життя за Україну!

СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!

2022 © Усі права захищено
Слідкуйте за новинами
Побудовано на платформі

Для забезпечення зручності у користуванні цим сайтом деякі сервіси використовують технологічні особливості, а саме - cookie. Таке функціональне рішення дозволить вам не вводити одну і ту ж інформацію кожен раз, коли ви повертаєтесь на цю сторінку, або переходите з однієї сторінки на іншу тощо. Залишаючись, ви даєте згоду на використання cookie.  Докладніше