Максим Волинський: життя, присвячене захисту Батьківщини

Волинський Максим Сергійович народився 26 лютого 1982 року у родині військового в місті Магдебург, Німеччина, де його батько проходив службу. Він був одним із двійнят та мав сестру Яну.

До трьох років родина жила за кордоном, а згодом переїхала на Миколаївщину, у Баштанку – на батьківщину батька. В Баштанці Максим здобував освіту в середній школі №2, де неодноразово брав участь в олімпіадах з біології та географії, грав у баскетбольній команді, з якою виборювали призові місця.

Він був беззаперечним лідером як у класі, так і в команді – завжди готовий прийти на допомогу. Справедливий, відповідальний, організатор і лідер. Максима поважали та прислухалися до його думки.

Після школи він вступив до Миколаївського аграрного університету, де завдяки своєму твердому характеру здобув авторитет серед однолітків та одногрупників. Далі була служба в армії – Максим проходив службу з 2003 року у спецпідрозділі Президентського полку. Служба була для нього принциповою, адже він був сином військовослужбовця і вважав це обовʼязком кожного чоловіка.

Після служби Максим, як і більшість молодих людей 2000-х, переїхав до Києва. Він працював наполегливо, постійно вдосконалювався, освоював нові професії та здобував досвід.

У Київській області він познайомився з Людмилою – своєю майбутньою дружиною, яка подарувала Максиму доньку Софію. Донька була сенсом його життя, його світлом і найбільшою любов’ю. Він був турботливим батьком, любив проводити час із донькою, балував її, виховував і підтримував. Вони завжди залишалися рідними, близькими та важливими одне для одного.

Максим здобув юридичну освіту в МАУП за спеціальністю «комерційне та трудове право». Працював у сфері енергетики, зокрема в газовому господарстві. Жив, працював, дбав про близьких.

З початком повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року він без вагань став на захист України. Виконував бойові завдання на Херсонському, Запорізькому та Донецькому напрямках – поблизу Давидового Броду, Малої та Великої Олександрівок, Дудчан, Роботиного, Малої Токмачки, Бахмута, Соледара, Часового Яру, Васюківки, Гострого, Максимільянівки. Служив головним сержантом 3-ї артилерійської батареї артилерійського дивізіону 46-ї окремої аеромобільної Подільської бригади військової частини А4350.

Він був дисциплінованим, професійним та самовідданим воїном, не зупинявся перед труднощами. Під ворожими обстрілами та ударами безпілотників Максим виконував бойові завдання, застосовував артилерію, особисто здійснював вогневе ураження противника та підтримував підрозділи ЗСУ. Своїм прикладом надихав побратимів і підтримував їхню мужність та віру.

За час служби та під час бойових дій він отримував поранення та контузії, але щоразу повертався до строю – до своїх хлопців та побратимів. Він вірив у Перемогу!

За мужність і службу Максим Сергійович був нагороджений державними та відомчими відзнаками, почесними грамотами, серед яких:

• нагрудний знак «Золотий хрест» за проявлену мужність та героїзм, застосування інноваційних засобів ураження та проявлення ініціативи на полі бою – від головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського;

• медаль «За військову службу Україні» від Президента України Володимира Зеленського;

• нагрудний знак за високі показники у службі та виконання бойових завдань із проявом мужності, хоробрості та збереження здоров’я й життя військовослужбовців;

• нагрудний знак «Шлях честі» від командира 46-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ;

• нагородний знак «Бій за волю» 8 корпусу ДШВ – за участь у бойових діях, стійкість та бойове братерство;

• медаль «Честь. Слава. Держава» – за службу, яка стала прикладом честі та відповідальності;

• відзнака Міністерства оборони України – за професіоналізм, витримку та внесок у захист держави;

• медаль за вірність присязі, відданість українському народові та гідну службу.

Він також мав почесні грамоти за зразкову військову дисципліну та виконання службових обов’язків. Але головною його нагородою була повага побратимів і любов родини.

25 грудня 2025 року Максим Сергійович отримав тяжкі поранення під час несення служби. Лікарі боролися за його життя, родина чекала, вірила і сподівалася, що він прокинеться. На жаль, 26 грудня 2025 року його серце зупинилося.

Сьогодні ми прощаємося з Героєм України. Його життя, обірване війною, є болючим нагадуванням про ціну свободи та мужність українських захисників.

Вічна пам’ять Герою!
Слава Захиснику України!
Слава Україні!